20/04/2024
Ніч, коли тобі не до сну, то найкращий час побути сам-на-сам зі своїми мріями, сумнівами, переживаннями та думами. Інколи в ту круговерть думок вплітаються роздуми про Рід - пращурів, дідів, прадідів, родинне коло та всі минулі покоління Роду. Безжальний час, а особливо люди сховали та стерли все що змогли щоб якомога менше мав спогадів про своє коріння. На жаль в дитинстві було не до вивчення історії своєї родини, а в шкільні роки радянська система виховання зробила все щоб такі думки навіть не приходили. Бо система знала, що знаючий індивід для неї стане небезпечний. Сьогоднішню розповідь присвячую своїм предкам - родині Гавришів.
Як з'явились в самому серці Поділля - на Вінниччині мої предки я маю надію після війни ще докопатись. Бо то є достеменно невідомим. А поки що, розкажу ті уривки розповідей бабусі Марії (Маріки - як її звали в побуті), батька та матері про гілку родинного дерева, частиною котрої я є.
Мій прадід Спиридон побудував родинне гніздо в мальовничому містечку Погребище, що сховалось в ярах понад Россю. Сім'я обробляла декілька гектарів землі, мала у власності чималу ділянку лісу та утримувала досить велике особисте господарство в якому був навіть млин. Родина була не заможною, але й не бідувала. За що під кінець свого життя був визнаний куркулем більшовицькою владою. Та то я забігаю наперед.
На розі 1900-х років в сім'ї народилися четверо синів: Павло, Іван, Олексій (мій дід), Кость (Костянтин в честь котрого мене назвав мій батько) та двоє дочок Марія та Оксана. Туман часу ховає поки що долю всіх нащадків роду діда Спиридона, особливо дочок та все ж надіюсь в майбутньому то вдасться прояснити. Дитинство та юність, я впевнений, в них пройшли щасливо та спокійно, бо майже всі, судячи з розповідей баби Маріки, створили свої сім'ї, побудували домівки на батьківській вулиці (у лиця батька) або поряд.
За виключенням діда Костя - він як наймолодший став рекрутом царської армії і почав свій життєвий шлях з Першої світової війни. Першу згадку про нього вдалось знайти в архіві у вигляді довідки про проходження лікування після поранення. Довідка про друге лікування в Кам'янець-Подільському військовому госпіталі та нагородний лист стали відліком непростої історії його життя. Бо то був час коли більшовики прийшли на нашу землю. Унтер-офіцер вже не існуючої царської армії Костянтин Гавриш прямо з госпіталю стає до лав армії Денікіна. З боями проходить всю Україну з заходу на схід, відступаючи під натиском переважаючих більшовицьких загонів. Останній його бій в тій війні, але не останній в житті відбувся на Кубані. Полон. Застінки НКВС, спочатку в краснодарському краї, потім висилка кудись далі. Повернувся дід Кость до рідного краю через довгі роки десь наприкінці 1920-х на початку 1930-х років. Під постійний нагляд районного відділу НКВС як ворог народу. І як по класиці жанру, в архівах Вінницької області зберігаються два доноси від "добрих та пильних" громадян на робітника місцевої заготконтори, де працював конюхом вище названий "ворог народу". Перший донос в 1934 році очевидно закінчився лише викликом та профілактичним допитом, бо в архівах продовження не задокументоване. А другий донос 1939-го ледве не став фатальним. За доносом був схоплений та запроторений до тюрми НКВС в місто Вінницю. Розстрільною трійкою народного комісаріату внутрішніх справ сересер був винесений вирок "ворогу народу" - розстріл. Але тут втрутилась її величність - Доля. З самого центру більшовицького пекла - з ленінграда до Вінниці, за партійним доносом налітає трійка "старших братьєв" яка оперативно за пару днів проводить слідство і швиденько виносять "справедливий вирок народного революційного суду" - засудити та розстріляти, як ворогів народу та радянської влади, верхівку вінницького обласного відділу НКВС та заодно з ними ще з десяток слідчих того самого відділу.
Яким чином, коли, де дід Кость, в минулому унтер-офіцер царської армії, позбавлений всіх звань та нагород царськоі імперії, неодноразово засуджений "ворог совєцького народу" став до лав радянської армії в роки другої світової війни поки що для мене загадка. Знаю точно - ВОЇН взяв до рук знову зброю для захисту рідної землі.
Він не просто вижив в тій війні. Знову з'явився на Батьківщині в місті Погребище в чині капітана з новими - вже радянськими бойовими нагородами та став працювати в місцевому військоматі. Десь на розі 50-х створив сім'ю, про яку ще теж мало знаю. Чи то по службі чи то по виходу на пенсію, сім'я діда Костя переїхала в Ірпінь, де як кажуть досі живуть його нащадки. І щось мені підказує, що якщо там є чоловіки то продовжують вони досі шлях свого діда ВОЇНА.
Шлях двох інших братів-дідів - Івана та Павла трагічний. Іван загинув в бою з більшовиками десь на розі 1918-1919 років в одному з національних повстанських загонів УПА під Вінницею. Поранених полонених повстанців розстріляли в урочищі під Стрижавкою та щоб згадки нащадкам не лишилось, зарівняли безжально тіла з землею. Залишилась в історії лиш згадка, що невеликий повстанський загін добряче пошматував більшовицьку наволоч. Дід Павло, в той же приблизно час 1918-1921 р, теж воював з більшовиками спочатку в загонах Української Народної Республіки, а згодом в армії С. Петлюри. Далі полон, застінки, табори. Пожовкла довідка з архіву - Павло Спиридонович Гавриш, розстріляний за рішенням трійки ОДПУ "як ворог народу".
Мій дід Олекса (Олексій) як "член сім'ї та брат ворогів народу" був розкуркулений та висланий з купою малих дітей до Сибіру - двічі. Перший раз в 20-х роках, а другий після голодомору в 33-му. Як і коли вдалось повернутись після першого та другого заслання, баба Маріка не розповідала, замовкала коли питав: бабцю розкажи та лише кивала головою і казала: дуже важко жилось. До кінця свого життя жила світла та добра до всіх бабуся Марія, пройшовши як я тепер розумію важкий та страшний шлях свого життя, в старенькій глиняній хаті під солом'яною стріхою, яку я досі пам'ятаю, де на рідній землі мій батько Микола на місці згорілої клуні згодом побудував і наш будинок. До кінця свого життя він всіма своїми силами та наполегливою працею прагнув відновити знищене та сплюндроване вогнище нашого Роду.
